Ясна річ, що класифікувати книжки цього «весняного» огляду лише як «жіночі», буде не повною «жанровою» ознакою. Адже вони, крім того, ще й цікаві в ширшому тематичному сенсі, бо проблеми, які підіймають в них авторки, і питання, які розглядають, мають більше, ніж виключно літературне значення.
Львів. Пані. Панянки. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018
Зміст цієї збірки, присвяченої культурі та культурним діячкам міста Лева, більш ніж вражає. І не лише тому, що в ній цілком доречно представлена творчість не тільки відомих сучасних авторок, але й через те, як органічно їх оповіді складаються в один великий роман про величне місто. І перерахувати ці справжні перлинки історичної прози буде не зайве – Тетяна Белімова «Невідісланий лист Примадонні», Світлана Горбань «Зірка та лев, або Лицедійка», Наталя Лапіна «Таємниця Синьої Бороди», Любов Долик «Галузка розквітлого бозу», Анна Хома «Шаленство її мрій», Наталка Ліщинська «Пісня з минулого», Анастасія Нікуліна «Від щастя не вмирають», Уляна Дудок «Цукерочка», Олена Чернінька «Любов і чар мандрівної літавки», Ніка Нікалео «Червоний мак на Монте-Кассіно». Як згадує зокрема остання зі списку авторок й упорядниця збірки, виник проект «абсолютно магічним чином», і це зайве підтверджує містику Міста Лева, сповненому таємниць, інтриг, загадок. «Вона не була у моїх задумах, а навпаки посунула ту, яка стояла на черзі, – значить про збірку упорядниця. – Це свого роду експеримент для нас, письменниць Львівського жіночого літературного клубу. Ніхто з нас раніше не звертався до жанру історичної прози. Тому робота з великим обсягом літератури, із датами, назвами стала викликом, який ми, дуже щиро сподіваємося, гідно прийняли». І гідно, додамо, представили та нагадали про життя та творчість зокрема таких видатних осіб – представниць високої галицької культури – як класик літератури Ольга Кобилянська, найвидатніша співачка світу Соломія Крушельницька, уславлена українська акторка Марія Заньковецька та інші. «Це пані і панянки, – нагадує упорядниця, – які дозволили собі проявити характер і сказати «ні» обставинам та кроїти свої долі так, як їм цього хотілося».
Алі Сміт. Як бути двома. – Х.: Фабула, 2018
Цей захоплюючий роман про любов і несправедливість – мабуть, найкраща з книжок однієї з найяскравіших письменниць сучасної Британії. З одного боку, це грайлива, авантюрна проза – історія про британського підлітка, дівчину Джорджію, яку кличуть Джордж, і в цьому, безсумнівно, проявляється гендерний момент оповіді. Недарма роман – про «двох в одному», про «злиття двох начал», про «дві сутності в одному тілі». Мати дівчинки померла, вона живе з батьком в будинку з прогнилим дахом і мріє про те, щоб той завалився. Грає в слова, дратує матір і психотерапевта. Крім мрій і мовних ігор та каламбурів – спогади про померлу мати, з якою доньці було нелегко, і поїздка в Феррару для огляду фрески художника епохи Відродження – одне з випробувань, яке залишилося в пам’яті на все життя. Саме в ньому – ключ до «гендерної» розгадки роману, любові і нелюбові старших до молодших, чоловічого і жіночого, земного і небесного, мистецтва і прози життя. Цілком можливо, висуває гіпотезу мати, що художник був дівчиною, і саме це інтригує маленьку героїню. З іншого боку, друга частина роману – про подорож того самого художника, який потрапив в наш час. Він вивчає побут героїні, ходить за нею назирці, розглядає її кімнату, і заодно розповідає нам про свою службу у скупого герцога, який замовив фреску. Художник теж приймає дівчинку за хлопчика, і це не дивно, адже гіпотеза матері щодо його власної статі виявляється вірною.
Дан Лунгу. Я ще та комуністична баба! – Х.: Фоліо, 2018
Сьогоднішній ностальгії за «старими добрими часами» у «тоталітарному пеклі» з гріхами молодості цілої країни співзвучний цей роман про колишню мешканку соціалістичного табору. За сюжетом, в країні вибори, Чаушеску давно вже немає, і жити б нашій героїні-пенсіонерці довго і щасливо – наче за часів «народної вдади», за яких вона прожила більшу частину свого життя – аж раптом нагодилася донька Аліса. Телефонний дзвінок лунає з її омріяної Країни чудес, тобто Канади, куда вона емігрувала. У розмові, між іншим прохання – «не голосувати за колишніх комуністів», що спричиняє звичну дискусію і заодно розбурхує материні спогади і вищезгадану ностальгію за колишній радянським режимом. «Поки Аліса закінчила навчання, комуністичний режим впав і фабрика, де я працювала, була знищена. Величезне підприємство за кілька років довели до руїн, так що тепер там тільки бур’яни ростуть і бродячі пси ховаються. Вкрали навіть вікна, вирвали навіть розетки. Коли буває, що проходжу повз те, що колись називалося фабрикою, відвертаю голову, чесне слово, болить, ой як болить. У мене таке відчуття, що там, у цеху, наші скелети залишилися у робочому положенні і в будь-який момент готові продовжити роботу. Що то тільки незначна аварія в енергосистемі. Знаю, що це все божевілля, що минуле не повернути, але так я відчуваю. Останнім часом чути, що ті з «Кока-коли» закупили все і що скоро відкриють цех по розливу.
Сара Стрідсберґ. Бекомберґа. Ода моїй сім’ї. – Л.: Кальварія, 2018
У цьому романі мова так само про минуле, яке відлунює вже у сьогодення героїні. Батько родини, гультяй і гріховодник, за традиційними мірками, залишається дорогою людиною для доньки, яка навідує його у психіатричній лікарні. Згадки про нещасну матір, батькових коханок, його зникнення, алкоголь, скандали і чергові повернення в родину. Утім, несподівано оповідь набуває епічного ритму і характеру, коли від внутрішніх монологів батька і дочки годі відірватися – ніжність і щем вчуваються в них, нагадуючи сповідь. І та сама лікарня – так само несподівано – стає для дівчини місцем, де вона знаходить «родинний» притулок, ховаючись від світу, який призвів її родину до такого становища. «Легко ідеалізувати заклад, вважаючи його ідеальним місцем, де зроблять усе, що ми, люди, не спромоглися зробити одне для одного, – розмірковують у романі. – І водночас воно наводить жах, бо показує те, що є в нас недосконалим: невдачу, слабкість, самотність».
Ольга Деркачова. Дім Терези. – Брустурів: Дискурсус, 2018
Професію героїня цього ліричного роману вибрала більш ніж дивну. Точніше, змушена була погодитися з нею, поки тривав період примирення з дійсністю після смерті близької людини. Коли трохи розвиднилося, з’ясувалося, що психологічної підтримки потребує багато людей, які стали звертатися до головної героїн. Екзотичність нового фаху (після основного, філологічного, через що в романі багато лірики, поезії, рефлексії) виправдане задавненою хворобою соціуму – самотністю, страхом, зневірою. Люди вимагають обіймів, співчуття, душевної розмови І коли в житті героїні з’являється цей самий новий Дім, в якому можна зібрати таких самих загублених у житті, потреба допомагати іншим, перетворюється на роботу. З якою прийшло і нове кохання. «- Як ти додумалася до цього? – До обіймів? – зрозуміла Тереза. – Так. І хто придумав таку назву професії – обіймайлик? – Та сама зринула. А почалося так: я приїхала в це місто, дала оголошення, зателефонував перший клієнт. Жінка… Мені казали, що мої обійми заспокоюють. – Я б так не сказав, – усміхнувся Сергій, пригадавши минулу ніч. – Та я ж не про такі обійми, – обірвала його Тереза».
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Жіночий Світ
