Автори цих книжок закликають сприймати довколишній світ із загостреною чутливістю дитини. Жити сьогоденням, а не завтрашнім днем, чи сумувати за минулим. Проживати кожну мить як останню, що, погодьмося, дуже актуально у наш трагічний час.
Пол Джонсон. Інтелектуали. – Х.: Віват, 2022
Автор цієї книжки – особистий радник і спічрайтер Марґарет Тетчер, і не дивно, що його аналіз життя і творчості видатних особистостей сповнений незаперечної, мовити б, «залізної» оригінальності, якою грішили його начальниця. Принаймні щодо предмету свого розгляду – геніальності відомих інтелектуалів – він непохитний, вважаючи, що ці категоричні проповідники остаточної істини – люди не без гріха, які могли помилятися та визнавати хибні ідеали. Наприклад, французький мислитель Жан-Жак Руссо, з якого починається книжка, і якого першого «розвінчує» автор. «Руссо був чи не найбільшим скиглієм в історії літератури, – зауважує він. – Він твердив, що його життя сповнене страждань і переслідувань. Чоловік так часто і гірко нарікає на свою долю, що доводиться вірити йому. Та водному Руссо був абсолютно впевненим: він мав хронічні проблеми зі здоров’ям, «Я досі здригаюся, згадуючи, як я, – писав філософ, – у товаристві жінок, змушений чекати, поки скінчиться якась мила розмова… Коли я нарешті знаходжу добре освітлені сходи, з’являються інші жінки, які затримують мене, а потім двір, де повно карет, що проїжджають повз і ось-ось розчавлять мене, служниць, що витріщаються на мене, лакеїв, які вишикувались обабіч стін і сміються з мене. Я не знаходжу жодної стіни чи бодай якогось маленького закутка, який згодився б для моєї потреби. Одне слово — мені залишається тільки справити потребу привселюдно і на якусь шляхетну ніжку в білій панчосі». На черзі в автора «аналізу» – Карл Маркс, Генрік Ібсен, Ернест Гемінґвей, Жан-Поль Сартр, Лілліан Геллман, Бертран Расселл, Бертольт Брехт, Норман Мейлер — імена, закарбовані в століттях. Тож чи відповідало приватне життя інтелектуалів їхнім стверджуваним принципам? Як насправді вони поводилися з дружинами та дітьми, законними й позашлюбними? Чи цінували дружбу? Чи були ідеальними в усьому? Як дізнаємося далі, пастори людства можуть виявитися не лише магнетичними й суперечливими, але й украй небезпечними особами.
Анастасія Піка. Остання справа журналістки Кроніної. – К.: Bookraine Publishing House, 2022
«Мені випала доля звернутися до вас, моїх читачів, у розпалі жахливої та кривавої війни, – звертається авторка на початку свого роману. – Тієї війни, яка почалася не з Євромайданом і не в маленьких київських редакціях у 2000-х, а набагато раніше — імовірно, ще в Середньовіччі, з першим розоренням Києва російськими князями 1169-го. 24 лютого 2022 року Росія вкотре напала на Україну та підтвердила, що не визнає її незалежності, державності, мови та культури. Слід визнати, що авторка вибрала незвичний, але уповні виправданий формат «звертання». Цілком можливо, що цей роман – так, актуальний і потрібний – виявиться початком нового періоду великих літературних форм для читачів майбутнього. Тому що сьогоднішні ще живуть – і подіями, описаними до воєнного лихоліття, і реаліями нинішньої війни, законспектованими коротко і побіжно – натомість прийдешні будуть потребувати більш розлогої оповіді. «Не обіцяю, що читання буде легким і приємним, проте й часи зараз не ті. На наших очах твориться сучасна Україна. І я бачу своїм завданням показати, як саме все відбувалося». Тобто, як ми й казали – окрім як для сьогоднішнього читацтва, це розповідь ще й для того, хто схоче згодом дізнатися про все від самого початку, коли дійство тільки починало закручуватися у тугий клубок причин і наслідків. Принаймні в «Останній справі журналістки Кроніної» Анастасії Піки саме так все й побудовано: роман складається з чотирьох частин, одна з яких повністю присвячена Майдану, і в ній описані події з листопада 2013-го по лютий 2014-го, а решта – пригоди головної героїні під час роботи у різноманітних ЗМІ і не тільки. Хоч насамперед книжка присвячена всім українським журналістам. За сюжетом, Альона Кроніна — молода українська журналістка, потрапляє на роботу до суворо цензурованої та повністю підконтрольної проросійському спонсору київської редакції. Під час Євромайдану вона розуміє, що більше не може бути відстороненим свідком подій і хоче боротися з кремлівською пропагандою та розповідати людям правду. Альона побудує блискучу кар’єру: IT-журналістка, працівниця парламенту, агентка розвідки MI6 — і спробує зірвати російське вторгнення до України 24 лютого 2022 року. Як бачимо, водночас і ностальгійне, пам’ятне, і напрочуд «живе» та актуальне чтиво, яка багато що роз’яснює у нашому житті, а не лише в журналістиці.
Вілл Сторр. Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас і як ними впливати на інших. – К.: Наш Формат, 2022
Автор цієї книжки недаремно вважає, що надзвичайно важливо те, в якому порядку розставляти слова у реченні. Особливо для того, хто вирішив стати оповідачем. «Можливо, тому перехідна конструкція на кшталт «Джейн дала кошеня татові» зчитується краще, ніж неперехідна «Джейн дала татові кошеня», – зокрема вважає він. – Ми уявляємо спершу Джейн, тоді – кошеня, а тоді аж – тата, і цей порядок відповідає порядку речей у реальному світі. Ми проживаємо події в правильній послідовності. По суті, автори створюють нейронні фільми в головах читачів та мають поважати дійсний порядок речей і подій…» Тож ця історія не про те, як написати вірусний текст чи взяти читача за живе. Вона переплітає світову й особисту історії, письменницькі інструменти та сучасні дані про роботу мозку. Вона вчить бачити історії в судових залах, на дитячих майданчиках, у сценаріях фільмів і сновидіннях. У кожній людині та ситуації, адже історії – це ми. Ви довідаєтеся, як стати оповідачами, яких хочеться слухати, і до яких прийомів вдавалися популярні письменники – від Вільяма Шекспіра й Агати Крісті до Джона Толкіна і Джоан Ролінґ. «З тих самих причин активний стан у реченні «Кіт випив молоко» дієвіший, аніж пасивний стан «Молоко випите котом», – не вгамовується автор. – Якби ми були свідками події в реальному житті, нашу увагу б привернула подія, а не її наслідок. Ми б дивилися на кота, який прямує до мисочки плямкати молоком, а не на мисочку — в очікуванні, що от-от щось має статися. Активний стан спонукає читача проживати подію так, як він її прожив би у реальному житті».
Лоїс Френкел. Чемні дівчата не сидять у просторих кабінетах. – К.: Книголав, 2022
Книжка про яку сьогодні говорять. І не лише тому, що її авторка розглядає 133 помилки, яких жінки припускаються у роботі та пропонує способи, як їх уникати надалі. Насправді її поради будуть корисними так само у «живому» житті, не лише за працею – для того, щоб розвинути сміливість, впевненість, продуктивність, наполегливість. Тобто ті навички, які допоможуть отримати належний результат у будь-якій життєвій діяльності. Ну, й професійній насамперед. Авторка пояснює, як поводитися в тих чи інших робочих ситуаціях, як будувати особистий бренд, як спілкуватися, одягатися і реагувати. Але ці рекомендації актуальні не тільки для жінок, а й для чоловіків. Адже справді, чому стільки розумних і відповідальних жінок не отримують у кар’єрі того, на що заслуговують? Чому їм соромно просити підвищення чи відповідної зарплатні? Чому вони не можуть відмовитись виконувати додаткові завдання чи працювати понаднормово? Є багато нав’язаних з дитинства установок, які стримують жінок на шляху до успішної кар’єри. «Будь чемною, тихою, слухняною ти ж дівчинка» – кожна жінка колись це чула. Тепер вона почує дещо інші поради, які змінять її життя.
Рейчел Кларк. Любе моє життя. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2022
«Ми – єдиний видзі всіх тварин, які знають, що помруть, і все ж продовжують брати банківські кредити, розбазарювати свій час, тобто поводитись так, ніби перед нами: ціла вічність», – говорить один з героїв цієї книжки, і саме цими словами надихається її авторка у своїй праці. Адже вона – спеціалістка з паліативної медицини, яка знайомить читачів з місцем своєї роботи, яке більшість людей вважає занадто трагічним і воліє про нього не думати. Щодня пані докторка турбується і втішає людей, які наближаються до завершення свого життєвого шляху, допомагає тамувати біль і прийняти свою смертність. Авторка розповідає і про особистий досвід. 2017 року в її батька виявили невиліковну форму раку, і тоді вона зрозуміла: ніщо – навіть найкраща паліативна допомога – не в змозі втамувати біль від втрати близької людини. І все ж, стверджує вона, у госпісі більше любові, сили, доброти, радості, ніжності, вдячності й співчуття, аніж ви можете собі уявити. Люди, які знають, що помирають, усвідомлюють, що їхній час минає. Натомість всі решта живуть так, наче перед ними ціла вічність.
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Жіночий Світ
