Книжки у цій добірці вражають за кількома параметрами. По-перше, більшість з них – це захоплююче чтиво про нещодавнє минуле, в якому відкривається чимало невідомих сторінок. Натомість друга категорія авторів – це чудові інтуїтивісти, які несподівано точно влучають у сонячне сплетіння їхньої непростої епохи.
Щепан Твардох. Король. – Х.: Фабула, 2020
Цей роман – справжнє розкішне чтиво про світ збройних сутичок, борделів, наркотичного куражу і зруйнованих доль у Варшаві 1937 року. Головний герой, боксер Якуб Шапіро – улюбленець жінок, любитель вишуканого одягу, дорогих автівок і зброї. Він працює на Кума Капліцу і вирішує усі справи, що потребують його нелюдської сили. Хто наважиться протистояти Якубу? Хто наважиться протистояти Капліці? Щоправда, антисемітські голоси у цей час лунають дедалі гучніше, але євреї ще можуть мати все. І ось тепер, 50 років по тому, ізраїльський генерал Моше Інбар, який тоді, в 37 році, був «хлопцем Шапіро», його тінню, пише в Тель-Авіві історію передвоєнної Варшави. «Билися швидше, ніж зазвичай б’ються важковаговики. Від одного зі швидких, як люкс-торпеда (так наступного дня написали в газеті), лівих ударів Зємбінського Шапіро відходить упівоберта, але не на робочій лівій нозі, а на правій, і на секунду стає в позу шульги, спереду і справа, після чого заскоченому зненацька Зємбінському просто в лице прилітають два швидкі удари з правої, розбиваючи ліву брову. Боксер «Леґії» навіть не знає, що сталося, але Шапіро йому пробачає, відстрибує, цофається на добрий метр від нього, хоч міг би зараз штовхнути його на канати, засипати градом гаків у голову і по ребрах».
Мірослав Влеклий. Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала. – Л.: Човен, 2020
Ця історія присвячена британському журналісту Ґарету Джонсу (1905–1935), який першим розповів західному світу правду про Голодомор в Україні 1932–1933 років. Слід додати, що фільм Агнешки Голланд не пов’язаний з книжкою, це автономні продукти. З одного боку, автор книги – польський репортер і письменник – створив репортаж-реконструкцію подорожі до Радянського Союзу в 1930-х роках головного героя. З іншого боку, це докладна та драматична біографія Ґарета Джонса, якого за опубліковані тексти про «комуністичний рай» цькували деякі корумповані західні журналісти, а через декілька років він помер за достатньо загадкових обставин. «Повільний потяг із твердими лавами зупиняється на кожній малій станції, – розпочинається герой свою розповідь. – На одній із них до Ґарета підходить якийсь чоловік і шепоче німецькою: «Скажи їм у Англії, що нам немає чого їсти і ми починаємо пухнути з голоду». Через кілька станцій, коли поїзд наближається до України, приблизно за 70 кілометрів від Харкова — можемо здогадуватися, що неподалік Білгорода, тоді приблизно тридцятитисячного містечка — Ґарет бере рюкзак і несподівано виходить із поїзда. «Будь обережний, українці у відчаї», — чує він ще одне застереження, цього разу на прощання від молодого комуніста. Якщо люди дізнаються, що в наплічнику хліб, то одразу ж його вкрадуть».
Девід Лінч, Крістін МакКенна. Кімната снів. – К.: Видавництво Жупанського, 2020
Ім’я автора цієї книжки давно стало символом унікального, ні на кого не схожого митця, кожна нова робота якого одразу здобуває статус культової. Запустивши серіал «Твін Пікс» у 1990 році, Девід Лінч став, без перебільшення, відомим на увесь світ, а фрази «Хто убив Лору Палмер?», «До біса смачна кава» та «Сови не те, чим здаються» перетворилися на популярні меми. Створена ж ця книжка доволі оригінально. Спочатку один автор (власне, журналістка та критикиня Крістін МакКенна) складає життєпис героя на основі розмов більш ніж з з тисячею людей (близькі, рідні, коллеги), потім він сам пише свою версію, послуговуючись спогадами інших. По суті, діалог людини з власною біографією, чи не так? Усе це дає змогу якнайбільше дізнатися про життя і становлення Девіда Лінча як митця, про речі, що вплинули на нього і в подальшому знайшли відображення у його світогляді та його кінострічках, а також зазирнути за лаштунки його безмежної внутрішньої імперії.
Валентин Бадрак. Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского. – К.: Брайт Букс, 2020
Розглянута крізь призму філософської вдачі та хисту провидця головного героя – польського живописця Вільгельма Котарбінського, який прожив у Києві понад тридцять років – історія у цьому епохальному романі обростає безліччю розкритих таємниць, тонким мистецьким і соціокультурним аналізом. Утім, історію не лише мистецького Києва ХІХ століття розкриває у своєму художньо-психологічному, а також драматичному тексті автор, практикуючи свій власний метод геній-терапії. Сюжет розгортається довкола розпису Кирилівської церкви і Володимирського собору, якому головний герой присвятив вісім років, а також містичного зв’язку з художником Врубелем. Очима Котарбінського ми бачимо і творчу атмосферу того часу, і дізнаємося про життя колег-художників Михайла Врубеля, Віктора Васнєцова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та інших, а також оцінюємо унікальну роль керівника розписом собору видатного Адріана Прахова і його дружини Емілії, в яку були закохані й портрети якої писали кращі мистці тієї епохи. Крім того, картина тогочасного імперського «все благоденствує» показана зовсім в інших «малоросійських» кольорах, і це головний герой зауважив ще в Римі, в якому вчився, і з якого, власне, прибув. «…В Риме, сосредоточенный на своем созревании как творца, Вильгельм позабыл, что его Родину бесцеремонно клюет имперский двуглавый орел. Из Украины, или Малороссии, как навязывал Петербург, боль Польши виделась отчетливее и острее – сквозь призму украинской боли. Художнику вдруг со всей ясностью открылось значение того, о чем он прежде никогда не думал, – насильственная русификация Украины и Польши, Валуевский циркуляр, Эмский указ и прочее, что было спрессовано в одной емкой фразе имперского министра Петра Валуева: “Украинского языка не было, нет и быть не может, а кто этого не понимает – враг России“».
Юрій Іздрик. Naked One. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020
«Naked one» – це своєрідний coming out зрілого чоловіка, зневіреного як у силі поетичного слова, так і в силі воскресаючого духу, – застерігає репліка на почткк Залишається тільки тіло. Смертне тіло. Оголене тіло. Naked one», – попереджає репліка на початку цього поетичного фотоальбому. Утім, автора, здається, мало обходить, як саме сприйме читач-глядач його черговий витвір. «Все що говорю я – майже без значення / важить лиш те що ти схочеш почути / важить лиш те що ти зможеш побачити / й те чого ти не зумієш забути», – можемо витлумачити за коментар рядки з однієї з поезій збірки. «Ідея організувати повноцінну фотосесію ню (з неясними перспективами – фотовиставка? фотоальбом?) вертілася в моїй голові вже давно, років 10, мабуть, – згадує автор. – Проте, як то зазвичай у житті трапляється, усе склалося аж тепер – і знайомство з Настею Теліковою, чудовою фотомайстринею, і пропозиція нового видання від MERIDIAN CZERNOWITZ – усе змонтувалося в ідею спроектувати поетичний фотоальбом, межово відвертий як текстуально, так і візуально. Результатом і стала книжка «NAKED ONE». Не думаю, що на тлі пандемії епатажність цього проекту викличе якийсь скандал (естетика там усе ж перемагає епатаж), проте саме в ситуації пандемічних обмежень «NAKED ONE», сподіваюся, нагадає про один із найактуальніших лібертаріанських лозунгів: «Моє тіло – моє діло». А крім того (це вже цілком приватна опція), «NAKED ONE» – мій метафоричний, а водночас і цілком буквальний fuck цьому світу. Маю право. Бо дістало. Бо 58+».
Олена Чернінька. Млин звуків. – Одеса: Картуш, 2020
Заявлена у назві цього огляду смерть у фантастичному експресі насправді відбувається трохи пізніше, дозволяючи нам помилуватися і його вишуканим комфортом, і майстерністю авторки, чий роман одразу вводить нас у «європейський» літературний контекст, де й творчість Агати Крісті, й решта «фірмових» ознак сучасного стилю. Тож за сюжетом, зі Львова вирушає експрес за маршрутом Румунія – Угорщина – Австрія – Німеччина – Бельгія – Франція – Швейцарія – Італія – Словенія – Хорватія – Чорногорія – Сербія – Румунія – Львів, весь вояж мав тривати два тижні – з розвагами, екскурсіями, відпочинком на морі, персональними кухарями і покоївками, і коштувало таке задоволення шалених грошей, тому потрапити простим смертним у диво-тур було не по кишені. Тож не дивно, що серед героїв – здебільшого нувориші та скоробагатьки, але й не без модного письменника і депутата, хоч знайомі вони між собою виявляються зовсім з інших, не професійних причин. «– Відчуваю, поїздочка буде веселою, – із самого дальнього кутка одізвалась Нана. – Це я вам як адвокат говорю, – та жарт її мало хто зрозумів. – Добре, що не як патологоанатом, – весело вигукнув Антін, з цікавістю розглядаючи юристку». Чи варто казати, що інтригу авторка тримає на висоті, звідки можна лише дізнатися, що потрапили герої у загадковий готель «Млин звуків» десь у Румунії, а вже чому ані вийти з нього, ані хто влаштував цю пастку, і головне – куди поволі зникають герої, дізнатися можна, лише не побіжно чи зверхньо проглянувши це професійне чтиво, а глибоко занурившись у його детективні хащі з явним ефектом психологічного трилера, який тягне на розкішну роуд-муві в стилі Джармуша, Вендерса або Лінча.
Павло Матюша. Кокліко. – Чернівці: Книги 21, 2020
Це дебютна проза поета, пригоди в якій можна порівняти з багатьма історіями нашого часу про те, як війна змінює людину – від роману «За спиною» Галини Шиян, відзначеного Літературною премією Євросоюзу, до «Мондеґріна» Володимира Рафєєнка. За сюжетом, головний герой успішний фінансист з європейською освітою та інфантильною вдачею зустрічає, а по тому втрачає таку саму чарівну дівчину, і все, як він гадає, внаслідок «родових» причин і обставин. Тобто «випадок» грає при цьому не менш значну роль, ніж «доля», яку, як відомо, конем не об’їдеш, Маючи можливість працювати у женевському офісі, він отримує від приятеля пропозицію щодо посади в Адміністрації Президента. І саме у той час, коли на Сході України спалахує війна… «Центральний символ роману, винесений у назву – розповідає автор, – це квітка маку (remembrance poppy), що вже сто років є символом пам’яті за полеглими на полях військових конфліктів. Очевидно, що романи авторів втраченого покоління (Хемінгуей, Фіцджеральд, Ремарк) сильно вплинули на моє творче переосмислення подій в Україні. Естетичну настанову я також черпав у театрі абсурду, де ситуації, описані Беккетом чи Йонеско, нагадують мені нашу дійсність. Серед українських письменників, вважаю, найбільший вплив на мене справив Юрій Андрухович: його «Рекреації» чи «Московіада» у свій час стали для мене літературним одкровенням в контексті України».
Пітер Померанцев. Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності. – К.: Yakaboo Publishing, 2020
Історія якраз про пропаганду, яку, справді, іноді важко помітити у нашому житті, де ані на мить не вщухає інформаційна війна. Крізь призму родинної історії, автор книжки – син відомого поета-дисидента Ігоря Померанцева – розповідає про те, як це робилося і робиться зараз. «Ми живемо у світі оскаженілого масового намовляння, де засоби маніпуляції плодяться і розмножуються, у світі тарґетованої реклами, психологічних атак, хаків, ботів, вірувань, замаскованих під факти, глибинних фейків, фейкових новин, ІДІЛу, Путіна, тролів, Трампа…Ця книжка вивчає цю руїну, шукає, які проблиски сенсу можна ще врятувати, підіймаючи із сирих закутків інтернету, де тролі знущаються зі своїх жертв, проходячи крізь зарості над поверхнею історій, які є суттю наших суспільств, і зрештою намагаючись зрозуміти, як ми визначаємо себе».
Томаш Ґживачевський. Кордони мрій. Про невизнані республіки. – Чернівці: Видавництво 21, 2020
Тринадцять захопливих художніх репортажів із псевдореспублік затягують читача в чорні діри альтернативних, але водночас таких справжніх реальностей. Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, Придністров’я, «ЛНР», «ДНР» – де-юре вони не існують, де-факто там триває життя за своїми специфічними законами, надиктованими парадоксальною реальністю та невтіленими мріями про незалежність.»І от я питаю: і як ти думаєш, тут Росія, Україна чи «ДНР»? – точиться розмова у збірці. – А він каже: ні, тут просто моє подвір’я. Моє подвір’я – це моя батьківщина. І все. Така ідентифікація себе як місцевого. Моя батьківщина закінчується там, де й мій паркан, весь продірявлений кулями, і я звідси не виїду, бо нічого більше не маю».
Джанні Родарі. Пригоди Чиполіно. – К.: BookChef, 2020
Це видання відомої казки, створене до 100-річчя автора – славетного казкаря Джанні Родарі – проілюстровано малюнками Леоніда Владімірского – видатного графіка й художника дитячих книг, українською перекладене не вперше, але вперше виходить її найповніша версія. Улюблена кількома поколіннями читачів казка про веселого й бунтівного хлопчика-цибульку, який понад усе прагнув справедливості. А почалося все з того, що одному бундючному червоному Помідору закортіло смикнути Чиполіно за зеленого чуба… Тож перед нами новий український переклад книги «Пригоди Чиполіно», здійснений Тарасом Лазером, який, нагадаємо, уперше виконано безпосередньо з італійського оригіналу та позбавлено застарілих ідеологічних виправлень. Яких саме – можна дізнатися, уважно перечитавши цю незвичайну книжку.
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Жіночий Світ
