Крім захопливого художнього читання, автори цих книжок пропонують поміркувати також над багатьма важливими соціальними речами – психологією стосунків між сусідами, давніми національними традиціями, внутрішньою свободою і повагою до ближньою.
Валентин Бадрак. Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского. – К.: Брайт Букс, 2020
Цей роман – саме з того чтива, якого не вистачає нашій літературі: життєпис уславлених мистців, які сформували не лише образ епохи, але й відобразили її у своїх творах. Зокрема герой цієї історії – польський живописець Вільгельм Котарбінський, який, вивчившись у Римі, понад тридцять років прожив у Києві, вісім з яких віддав роботі над оформленням Володимирського собору наприкінці ХІХ століття, зовсім по-іншому, ніж офіційна думка, оцінює і описує життя у мистецьких і політичних колах. Ми бачимо його очима і Володимирський собор і Кирилівську церкву, дізнаємося про життя колег-художників Михайла Врубеля, Віктора Васнєцова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та інших, оцінюємо унікальну роль керівника розписом собору видатного Адріана Прахова і його дружини Емілії, в яку були закохані й портрети якої писали кращі мистці того часу. Психологія творчості сучасників, містичний зв’язок героя роману з Врубелем, його дар провидця – усе це додає роману жанрового флеру, роблячи з нього справжнє інтелектуальне, а часом і вишукане «етнографічне» чтиво в стилі Салтикова-Щедрина і Яроослава Гашека. «В Киеве не раз пересказывали забавное происшествие, как некий солдат Орешкин, напившись допьяна в кабаке, тыкал в портрет императора и кричал, что он, мол, плевал на государя. Опасаясь бдительных агентов полиции, хозяева заведения сдали зарвавшегося солдатика в участок, где и было заведено дело об оскорблении царственной особы. Каким-то образом слухи о произошедшем докатились до самого императора, который, как судачили потом обыватели, решительно вывел на папке: «Дело прекратить, Орешкина освободить, впредь моих портретов в кабаках не вешать, передать Орешкину, что я на него тоже плевал».Крім панорами мистецького Києва, автор роману аналізує також соціокультурну і політичну ситуацію, яка існувала в Російській імперії, і зокрема ставлення влади до «малих» народів. «Живя в Киеве, Вильгельм считал себя поляком, потому относился к могучему обер-прокурору как к высшему злу, которого приходилось воспринимать, как стихийное бедствие. Живописец прекрасно осознавал, как тяжко и Киеву и Варшаве пребывать под русским гнетом. И он лишь вздыхал, корда неутомимый путешественник Кигн-Дедлов рассказывал, что не только в Польше, но и в Финляндии, и даже в Прибалтике активно русифицировалось все, вплоть до надписей на железных дорогах и афіш».
Сергій Дяченко, Марина Дяченко. Вовча сить. – Х.: Фоліо, 2020
Основна ідея роману нагадує одночасно «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла і «The Animals» гурту «Пінк Флойд», в яких суспільство було поділене на соціальні групи тварин: овець, вовків, свиней і собак. Тож, з одного боку, мало що може бути безглуздішим за цивілізацію розумних овець, крім, звісно, чергового авторського експерименту, а з іншого, маємо цілком дієвий проєкт. В якому вівці живуть, будують ферми і міста, винаходять маячки, щоб захищатися від вовків. Щоправда, подальшому процвітанню і цивілізації можуть все ж таки загрожувати вовки, які прийдуть знову і почнуть жерти отару. Але, якщо зважити, що поруч – така спокуслива людська цивілізація, яка в обмін на твою власну вовну обіцяє чимало гараздів – захист, їжу, порятунок твоїх дітей… Однак за усе це, можливо, доведеться через кілька поколінь заплатити й розумом. Чи багато хто обере такий шлях? Чи не постануть ті, кого не вдасться переконати? І хто почне виживати по-людськи – борючись не на життя, а на смерть із сірими хижаками… Окрім «Вовчої ситі», до збірки також увійшли повісті «Бастард», «Горіла вежа» та кіноповість про слов’янську султаншу Роксолану «Оксамит і сталь».
Антін Мухарський. I am not Russia. – К.: Наш Формат, 2020
Ще у першому романі «Попса для еліти» Антона Мухарського, назву якого автор сих рядків відредагував був на «Повернення Великого Лоха», з’являвся диявол Мак-Лох, який виринає також у новій книжці. Утім, великої ролі наразі це вже не грає, оскільки мова якраз про дрібниці, в яких цей самий диявол зазвичай ховається. А саме – про особливості сучасного соціуму, з яких складається невмирущий образ українського совка. «То що видає в нас совків? – питають у романі. – Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається «барсетка»? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски? Усе те, що можна охарактеризувати терміном «деградативна селекція совка».
Юліан Целевич. Чорні хлопці Карпат. – Л.: Апріорі, 2020
Мова у цій надзвичайній книжці – про Карпати, найзагадковішу частина України, де живуть представники неймовірної, фантастично цікавої й неповторної гілки нашого народу – гуцули. Крім того, це перше вагоме професійне дослідження феномену опришківства, виконане українським істориком наприкінці XIX століття. Автор об’єктивно, висвітлює явище збройного спротиву у Карпатській Руси, на основі цінних історичних джерел аналізує його витоки і природу, а також причини згасання цього руху опору підневільної руської (української) спільноти на тлі зажерливості пануючих інородців. Оминаючи апофеоз народного замилування своїми національними героями-месниками, автор змальовує велич особи найпомітнішого ватажка Гуцульщини, улюбленця свого краю Олекси Довбуша (Довбущука), якому народні перекази приписували лицарські вчинки навіть після його загибелі.
Юлія Гудошник. Боже[Я]вільна. – Чернівці: Видавництво 21, 2020
Цей роман – справжній подорожній щоденник українки, яка шукає своє місце у світі. Ці пошуки ведуть її світами: від німецького гуртожитку до тайського острова, від китайського селища до американського мегаполіса, від данської столиці – до японського храму. Кожна подорож дає їй мудрих наставників і відкриває секрети щастя. Це твір про внутрішню свободу, про ненаситну жагу жити та мистецтво бути щасливим. «Чому я так гальмую у словах, думках, ідеях? – починає авторка свою оповідь, ще будучи в Україні. – Ця пекуча нестача тепла зробила мене якоюсь лялькою. Звідки така амнезія? Думаю, просто мій організм спить. Так він намагається захиститися. Бо як тільки я прокинуся й усвідомлю, що насправді відбувається зі мною і моїм життям, то, як мінімум, вилізу на дев’ятиповерхівку. А там уже все просто. Мені ще нема й двадцяти, а такі думки виникали вже енну кількість разів. А далі що? Так прожити до старості навряд чи комусь удається. Людина зривається раніше чи пізніше. А я навіть не знаю, як мені зірватися. Емоції сплять. Мозок дрімає. Зате ніжність до світу розпирає. І нема на кого її витрачати».
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Жіночий Світ
