У книжках цього огляду відбуваються фантастичні речі – занепадають імперії, зникають чари, звільняються герої та їх кохання. Утім, чи може бути інакше цієї сонячної пори, коли саме час прочитати щось таке відповідне, захоплююче, життєствердне, що обов’язково наснажує і надихає.
Т. Амман. Песнь Нижних земель. – К.: Саммит-книга, 2020
Цей роман – справжня епопея в жанрі фентезі, в якій події відбуваються у багатовіковій імперії Асир, якою керують великі віщуни. Але як це зазвичай буває в історії, великі держави, що існують за рахунок поглинання менших сусідів (у даному випадку – князівств), доволі сумно завершують своє існування. І хоч у романі тривожні події починаються лише з мовчання гурту імперських забудовників, які безслідно зникли в нетрях імперії, але попереду більш трагічні події. Попри те, що стоїть Асир на трьох стовпах – Угоді Білих Львів, залізній волі віщунів і зловісному ремеслі алкілів – пожирачів богів – дія Угоди, тим не менш, викривлює саму природу Нижніх Земель, а змови, інтриги і смертельна недуга одного з правителів, загрожує катастрофою. Утім, біда, як виявляється, набагато ближче. «Сарга открыл рот, готовясь вступить с гигантом в извечную перепалку, когда его лицо обдало порывом горячего воздуха. Алакил замер, увидев, как глазки Багора округлились. Мальчик выпрямился, смотря куда-то за плечо полукровки с неизменным интересом.- Замри, – приказал гигант. Лицо вновь обдало жаром, в нос ударил горячий смрад. Сарга медленно повернул голову, и грудь сковало страхом — подле него склонился красный зверь, ноздрями втягивая запах Сарги. Зеленые глаза животного, тревожно напоминающие человеческие, взирали на алакила, не моргая. Зверь приоткрыл пасть, едва слышно порыкивая».
Роберт М. Веґнер. Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь. – К.: Рідна мова, 2019
За сюжетом цього роману, дія відбувається нa далекій Півночі, на межі Меекханської імперії. Утім, імперських чиновників тут рідко зустрінеш, тож лише Гірська Варта дбає про громадян. Шоста рота оберігає місцевих мешканців від грабіжників та ворожих племен, від дикої магії та від тих, хто спокусився забороненими ритуалами. Однак навіть Гірська Варта інколи стикається з неймовірним – і тоді їм лишається сподіватись тільки на власну зброю та на честь горця. А на пустельному Півдні молодий воїн і неперевершений фехтувальник із таємничого племені іссарам наймається охоронцем до купця – і має обирати між коханням та власною честю. Його вибір уплине на долю людей та богів, а сам Йатех опиниться лицем до лиця із прадавньою історією та застарілою трагедією… Загалом цикл про Меекханську імперію – це захоплива, оригінальна і драматична історія про честь і обов’язок, кохання й ненависть.
Ігор Сілівра. Межа людини – Київ: Темпора, 2019
У цьому фантастичному романі також можна зламати голову, розмірковуючи над тим, чим і ким є людина у світі майбутнього та де її межа. За сюжетом, більша частина Сонячної системи, включно з Землею, поглинута загадковою Аномалією. Саме людство розкидане по кластерах орбітальних поселень довкола карликових планет за орбітою Нептуна. У кожному з них – свої закони і свій спосіб життя. Саме в такий світ потрапляє заморожений в рятувальній капсулі свідок загибелі Землі, прибулець з минулого Камеяма Джіро. Вони разом із генетично модифікованою для дальніх міжпланетних перельотів Наді та андроїдом Октаном намагаються відвернути нову загрозу людству.
Христя Венгринюк. Про мого білого старого качура – Чернівці: Видавництво Чорні вівці, 2019
Ця книжка нагадує казку про баранця, яку просив розповісти герой Екзюпері, та водночас «Джалапіту» Емми Андієвської. Утім, це суб’єктивні паралелі, тож у казці у віршах для дорослих цієї авторки кожен зможе знайти щось своє. Хто цей білий старий Качур? Чому в нього випечені очі, й де він ховає всі гільйотини світу? Авторка каже, що віршів до книги не могло бути ні більше, ні менше, й вона лише довершила цей монолог наївними ілюстраціями, створеними олівцем. Прості й дитячі, на перший погляд, вони приховують багато підказок до кожного тексту. Наприклад, до такого. «Мій білий старий качур приходить до мене, / Коли лягаю в ліжко, як в чужий кокон, / І не можу підійнятися, / Наче справді вниз головою. / Приносить води, так журиться, / Втирає піт мій з чола своїми легкими руками / І губи, здається, складає ще ближче, / Хоч ніколи нічого не каже… / Лише коли сплю, чую, / Як коси мої розплітає / І тихо сідає поряд / Так, щоб ноги під ковдру сховати. / Я хочу сказати йому, що все добре, / Що болю цього насправді немає, / Що просто так гарно часом полежати… / І бачу, як дивиться ніжно, / І руки складає мої / До молитви…»
Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ґанда, Ліз Велч. Я завжди писатиму у відповідь. – К.: Книголав, 2019
Цей роман – історія про людяність, яка повертає віру у добро, заснована на реальних подіях, зокрема, на історії дружби американської дівчинки та африканського хлопчика. Їх познайомить випадок, що змінить долі підлітків. Усе почалося з домашнього завдання. Вчителька попросила Кейтлін та її однокласникам знайти друзів за листуванням з інших країн. Більшість обрали Європу, а Кейтлін написала до екзотичної африканської країні, про яку дівчина геть нічого не знала. Її лист одержав Мартін із Зімбабве. Підлітки шість років листувалися через океан. Підтримуючи одне одного в біді та в радості, вони стали найкращими друзями, ділячись спогадами про спільне дорослішання й про те, як цей досвід змінив їхні життя.
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Жіночий Світ
