Хоч би ким були героїні цих книжок – іконою моди чи військовим медиком, юною студенткою чи старою емігранткою, художницею чи журналіткою – всі вони демонструють силу і незалежність за будь-яких умов. Жага до життя і прагнення бути незалежною – ось ті стимули, які рухають ними, роблячи з історій про їх долі справжні бестселери.
Анрі Гідель. Коко Шанель. – Х.: Фабула, 2018
Героїня цієї книжки завжди віддавала перевагу роботі, оскільки без неї, за її словами, вона була просто Габріель, а з нею Коко Шанель, відома і неповторна. Гордовита і неприступна француженка, яка так і не стала дружиною герцога. Свого часу їй навіть ставили в провину, що вона продовжувала працювати за німців, дивуючи світ все новим модельним вбранням. А як інакше? Спідниці у жінок в цій історії «настовбурчуються, роблячи їх схожими на гусок, довгі подоли метуть пил на тротуарах, парфуми заглушають запах поту». І в цьому світі, пройшовши шлях від простої модистки до ікони стилю, саме Коко Шанель належало навести свій лад. Упродовж останніх днів перед презентацією колекції вона здатна проводити на ногах по дев’ять-десять годин, у той час як виснажені манекенниці ледь не непритомніють. Під час таких робочих сеансів вона не їсть («На це немає часу!») та випиває лише декілька ковтків води: вона не знає, що таке перерва». Книжка перекладена чотирнадцятьма мовами, нагороджувалася національними і міжнародними преміями. У 1991 році її автор став володарем Гран-прі Міжнародного союзу літературних критиків за свою творчість.
Джерард Стембридж. Що ж вона бачила. – К.: Нора-Друк, 2018
Мандрівка юної дівчини з рідного Дубліна до Парижу видалася зовсім не романтичною, як того хотілося, але навчила багато чого. Насамперед – бути сильною і сміливою за будь-яких обставин, а вони якраз склалися доволі несподівано. Ані художніх галерей, кав’ярень чи модних крамниць героїня не побачила, натомість стала свідком сцени насильства у готельному номері. Ще й встигла її зняти на телефон. І від того часу її життя круто змінилося, адже її стали переслідувати, і які наміри у незнайомців можна тільки здогадуватися. І ким була нещасна в готелі – так само. «Тут дівчина помічає її і розтуляє рота – але з вуст не зривається ані звуку. На її обличчі не лишилося і сліду від холоду й байдужості, які були в барі. Вивільнивши одну руку, вона простягає її до Лани. Рука стискає сумочку. Хтивий цап теж тягнеться до сумочки, й Лана бачить, що він має твердий намір її відібрати. Раптом Лана усвідомлює, що і сама до болю стискає дещо в руці – мобільний телефон. Зараз важко навіть піднести його вгору, а як увімкнути камеру – уявити неможливо. Нарешті хтивий цап помічає небажану гостю. Але двері ліфта вже зачиняються, й останніми Лана бачить холодні блакитні очі й розтулені вуста, з яких зривається лайка – це зрозуміло без перекладу».
Кім Тхюї. RU. – Видавництво Анетти Антоненко, 2018
Цей незвичний роман, що вже встиг отримати велику кількість літературних нагород – белетризована біографія його авторки, відомої в’єтнамської письменниці. Десятирічною дівчинкою вона разом із родиною втекла з В’єтнаму до канадського Квебеку, але життя склалося не так просто, як здавалося. Тож недаремно в’єтнамською «ru» означає «колискову», а французькою, крім «струмочка» – «потік (сліз, крові, грошей)». Таким чином, маємо філософськи осмислену та детально описану історію втікачки, що змогла перемогти всі труднощі нового життя, а разом із нею – більшість «людей з човна», як називають втікачів з азіатського раю для туристів, якою залишається у спогадах батьківщина авторки. «Багато іммігрантів реалізували американську мрію, – пише вона. – Тридцять років тому місто не мало для нас ніякого значення, був це Вашингтон, Квебек, Бостон, Рімускі чи Торонто, ми перетинали цілі квартали, всіяні трояндовими садами, величезними столітніми деревами, кам’яними будинками, але на жодних дверях ніколи не фігурувало адреси, яку ми шукали. Сьогодні моя тітка Шість і її чоловік (вуйко Шість) мешкають в одному з таких будинків. Вони подорожують першим класом, їм доводиться приколювати записку на спинці своїх сидінь, щоб стюардеси припинили приносити шоколадні цукерки й шампанське. Тридцять років тому у нашому таборі біженців у Малайзії цей самий вуйко Шість повзав повільніше за свою восьмимісячну донечку, бо охляв через брак харчування. Цій самій тітоньці Шість доводилося однією лише голкою шити одяг, щоб купити молока донечці. Тридцять років тому ми з ними жили в чорноті, без електрики, без водогону, всі на купі. Сьогодні нарікаємо, що їхній будинок завеликий, а наша родина надто розкидана, замала, щоб відновити інтенсивність, властиву нашим святам – аж до світанку – коли ми збирались у моїх батьків упродовж перших років нашого перебування в Північній Америці».
Анна Шила. Жінка війни. – Х.: Фоліо, 2018
Ця книжка – перше в історії України видання, де сьогоднішня війна на Сході розглядається через історії жінок, які рятують людей. Будучи написана на основі інтерв’ю з 25 жінками — парамедиками, волонтерами, журналістами, військовослужбовцями, які вирушили на Схід боронити свою Вітчизну – збірка розповідає про долі героїнь, які допомагають вижити і перемогти. Зокрема про ту, якій казали, що «з таким діагнозом не живуть» і «безплідна на все життя», про яку кажуть, що «не здається, вірить у чудеса і перемагає – молода мама маленького янголятка», і з якої починається ця незвична історія жінок на війні. «Перші поранені. Перші загиблі. Добровольці не розуміли, що відбувалося навколо. Йшла справжня війна, про яку всі знали лише з книжок і художніх фільмів. Ситуація була незрозумілою, але смерть не чекала. Продовжувала зростати кількість поранених і загиблих, тому Яна прийшла до висновку, що потрібно приймати екстрені рішення щодо організації медичної допомоги пораненим бійцям».
Галина Борисова. Ірина Ласка. Тетяна Яблонська. – К.: Родовід, 2017
Гріє нетутешнім, забутим, ностальгічним теплом розповідь у цьому невеличкому альбомі-монографії, яким продовжується «Мала серія українського авангарду». Загалом літа, сонця і яскравих кольорів у палітрі героїні цієї книжки, цієї видатної художниці, яка недаремно мала скромне і водночас високе звання «народної», не бракувало ніколи. Традиційний живопис у неї іноді контрастував з нетрадиційними сюжетами, композиціями, жанровими контекстами. Давалася взнаки легендарна епоха, віянь якої не можна було уникнути навіть за радянського часу. Адже поруч з героїнею цієї збірки-альбому на тому боці ідеологічних барикад жили і творили Пікассо і Модильяні, Магріт і Далі. Несподіваним контрастом щодо живописних робіт виникають наприкінці книжки щоденникові записи «Пережите, передумане», в яких перед нами постають рідні та близькі авторки, так само «суголосні» її епосі. «Ця афера починалася ще в Одесі,- розкривають нам одну з тодішніх «таємниць». – Там батько познайомився з двома «художниками»: товстим, носатим і чорним греком-контрабандистом Попандопуло та худеньким і пронирливим Алєхновічєм. Вони приносили нам фотокартки замовників».
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Жіночий Світ
