Серед великої кількості книжок, представлених на цьогорічному Форумі видавців у Львові, чимало різноманітної жанрової літератури для дорослих і дітей. Утім, деякі з новинок – особливі, які заслуговують не лише на пильну увагу, але й на придбання заради «насолоди від тексту».
Марґарет Етвуд. Рік Потопу. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2021
Це продовження роману «Орикс і Деркач» мегапопулярної сучасної авторки, захисниці природи й феміністки, чиї книжки вийшли друком більш ніж у 35 країнах і були перекладені понад 20 мовами. Роман «Рік потопу» визнаний одним із кращих творів Марґарет Етвуд, також авторки культової «Оповіді служниці». За сюжетом, Адам Перший, лідер Божих Садівників, провістив Безводний Потоп, Божу кару, що має знищити людство. Разом зі своїми прибічниками він з останніх сил намагається врятувати цей приречений світ. Тут панує Корпорація, облаштовують свої ниці оборудки безпринципні КорпБеКошники та корумпована влада, розквітає буйним цвітом генна інженерія, а природа й навіть сама людина стає конструктором, у якому заввиграшки можна змінити будь-яку деталь. Цей світ надто самовпевнений… «Тож, Боже, — думає Тобі, — як Ти на це дивишся? Якщо припустити, що Ти існуєш. Скажи мені зараз, бо потім може бути запізно: зіткнувшись із пейнболістами, ми маємо стільки ж шансів, як кіт у вогнищі. Так я це бачу. Чи є ці нові люди Твоєю ідеєю покращеної моделі? Таким був задуманий перший Адам? Чи Ти збираєшся знизати плечима і далі продовжити наявний людський рід? Якщо так, Ти вибрав дивні гральні крем’яхи: групку колишніх науковців, жменьку Садівників-відступників, двох психопатів, що зірвалися з ретязя, разом із напівмертвою жінкою. Важко назвати це виживанням найпристосованіших. Хіба що за винятком Зеба, та навіть Зеб утомився». І от пророцтво збулося. Серед тих небагатьох, хто вижив після катастрофи, дві жінки — Рен, молода танцівниця закритого елітного клубу, і Тобі, одна з Божих Садівниць. А чи врятувалися інші? Друзі, рідні, кохані? І що, як загибель не гірша за перспективу життя у світі після Потопу? Кожен шукає і знаходить свої відповіді.
Аліна Воловичева. Листопадова жінка. – К.: Фенікс, 2021
Тема цієї книжки римується із фокусною темою цьогорічного Форуму видавці «Гра в дорослішання: як ми зростаємо незалежними». Адже перед нами саме роман про зростання, дорослішання героїні – по суті, шлях від дівчинки, яка слухає усіх навколо, до жінки, яка вміє чути саму себе. За сюжетом, головна героїня, Настя Василенко, переїхала до Києва у 2014 році разом із своїм хлопцем Антоном через російську агресію. Через три роки вони все ще разом, він має роботу, вона пише дисертацію і життя начебто налагоджене і стабільне, але одна несподівана мандрівка змінює усе. Інакше кажучи, як попереджає нас на самому початку письменниця і перекладачка Яна Сотнік, це «Історія, героїня якої виходить до читача без броні, хоч і звикла боронитися все своє життя – від болю, від страхів, від власних комплексів, від нерозуміння, від нелюбові, втім і від любові теж». І хоча стосунки у новому житті героїні, звісно, складні, а ситуації багатопланові, утім, поведінка деяких героїв часто не витримує жодної критики. Попри те, що усе це так само «життя», проблем якого не уникнути. «– Що ти тут робиш? – він підійшов до мене, схопив за передпліччя й потягнув убік. – Маю до тебе таке саме запитання. – прочистила горло я. – Ти повинна бути в Чернігові! – Який збіг, ти теж. – Настю, я знаю, як це виглядає, вибач. Але в мене змінилися плани. – Я це можу зрозуміти, але чому ти не міг мені цього пояснити, хоча б повідомленням? – я намагалася не звинувачувати та зрозуміти його обставини, але не розуміла, чого він навіть не спробував мене попередити. – Розумієш, зранку подзвонила моя дружина, – тисячі маленьких гачків впилися в мою шкіру тієї миті. – Вона просить мене приїхати. Я не можу їй відмовити, раптом вона хоче прийняти мене назад. Настю, я не можу вчинити інакше, у нас діти…»
Дмитрий Долматов. Земля Пустого Небосвода. – К.: Саммит-книга, 2021
За сюжетом цього епохального роману, у Світі Небесного Трону, який знаходиться на рівні розвитку між Ренесансом і кінцем Століття вітрильників, після короткого періоду відносного затишшя розгортаються драматичні події, що впливають на долі окремих особистостей, держав і навіть надприродних сутностей. Агностична релігія з правом на атеїзм, яка близько тисячоліття перебувала єдиною допустимою вірою на континентах Розподіленої Трійці і Архіпелагу, тремтить під атаками єретичних культів, які плодяться на очах. Ослаблена інквізиція і опальний лицарський Орден не в силах захищати свободу волі людей від тиранічних посягань адептів жахливих особистісних богів. Таким чином, долі героїв роману химерно переплітаються на тлі великих політичних зрушень, інтриг і містичних подій. Молодий дипломат Торгового Альянсу на першому самостійному завданні, юна студентка-алхімічка у пошуку свого життєвого шляху, збурений нечестивою жагою позашлюбний син західного монарха, який так і не розлучився з самовідданою любов’ю до батьківщини, волоцюга-авантюрист – всі вони на різних кінцях світу переживають пригоди, які є лише піщинками в іграх сильних світу цього і декого ще. «…Гарь горящих пажитей, пусть и не столь ядовитая, как пороховой дым, заползала рыцарям под доспехи, лезла в ноздри, глаза и уши фыркающим лошадям, клубами дыма закрывала от взора воителей Веры всю центральную часть войска Диоруйнга. Ветерок с Лох-Ра не усиливался и не стихал, все так же легонько сдувая дым подожженного с трех сторон поля на боевые порядки второй прецептории. Ирридана и Меркандаль вместе смотрели на стену дыма, как много дней назад — на каменную стену Гредалы».
Селфі в Парижі. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2021
Серед авторів цієї незвичної книжки – Катерина Бабкіна, Галина Вдовиченко, Лариса Денисенко, Ірена Карпа, Мар’яна Савка, Гаська Шиян, Олена Чернінька, Андрій Шкіль, Ірина Славінська. Тож «Селфі в Парижі» — це збірка сучасних українських оповідань, дія яких відбувається у місті, що приваблює і манить мрією про нескінченне свято, яке завжди з тобою. А втім, Париж зовсім не ідеальний. Як і будь-яке інше місто. За «фасадами» туристичних пасторалей із образами романтичних пікніків на березі Сени вирує буденність реального життя, коли справжнім щастям є скромна вечеря із сервісу врятованих продуктів, в яких от-от спливе термін придатності… А за лаштунками феєричних вечірок розгортаються драми, що назавжди залишають слід у житті. Кожне з оповідань збірки по-особливому передає пульс і вібрації легендарного міста і змальовує Париж, для кожного «свій».
С’юзан Коллінз. Балада про співочих пташок і змій. – К.: BookChef, 2021
Насправді цей роман є приквелом трилогії-бестселера «Голодні ігри». Історія, змальована в романі, відбувається за 64 роки до основних подій трилогії. Під час повстання округів впливова родина 18-річного Коріолана Сноу втратила майже все. Єдиний шанс Коріолана повернути сім’ї минулу велич і заможність — стипендія на навчання в Університеті. Її отримає переможець в останньому шкільному проекті — менторській роботі з одним із трибутів, учасників Десятих Голодних ігор. Сноу за всяку ціну має здобути цю винагороду, хоча й має мізерні шанси на успіх. Підопічна Коріолана, харизматична Люсі Ґрей із Округу 12 — майстриня епатажу, проте аж ніяк не скидається на переможця. Та що ближче вони знайомляться, то більше зближуються. Чи вдасться юному Сноу знайти баланс між справжнім почуттям та жагою до перемоги, і чим доведеться заплатити за успіх?
Михаїл Гранд. Колір гемоглобіну. Книга 1: Наслання. – К.: Фенікс, 2021
Розпочинається ця історія з моторошної події, яка сталася з головною героїнею та її коханим у рідному Дрогобичі. Всі знали, через що їхнє місто охоплене тривогою, адже кілька місяців місцеві ЗМІ на всі боки твердять, що вночі перебувати на вулицях небезпечно. Адже в околицях полює жорстокий убивця! Як дізнамємося з роману, його жертв ніщо не пов’язує, крім почерку злочинця, а також знаряддя вбивства: всі вони загинули внаслідок тяжких тілесних ушкоджень, нанесених великим тупим предметом, швидше за все – молотом. Поліція досі не змогла затримати підозрюваного, але вважала, що то такий собі Дуфінгальд Бремор, місцезнаходження якого було невідоме. І ось фатальна зустріч, з якої все почалося, і яку, здригаючись, згадує по тому героїня. «Маніяк, відверто тішачись досягнутими за день результатами і напрочуд приємною перспективою вбивства Габріель, почав навмисно повільно насуватися на беззахисну дівчину. Він раз у раз змахував своїм жахливим молотом, описуючи лиховісні дуги. Габріель скрикнула, та її зойк заглушив пронизливий різкий гудок. Психопат завмер, дослухаючись. Через ліс у напрямку міста нісся довгий товарний поїзд, вщент сповнений вугілля». Таким чином, через обставини, що склалися не найкраще, виявилося остатньо однієї трагедії, щоб перекреслити безтурботну юність. Когось це може зламати, інші ж прагнутимуть повернутися до життя. Але якщо прагнення переросте у нав’язливу ідею? А раптом ця ідея – чужа? Головна героїня втратила все, тепер їй не можна втратити себе.
Поліна Башкіна. 12 місяців. Рік сенсу: як знайти покликання й жити щасливо. – Х.: Фабула, 2021
Питання, що ставлять у цій книжці, цілком зрозумілі, але від того не менш складні. Хто з нас не зазнавав вигоряння на роботі? І що ми після цього зробили? «Відпочину — і все минеться»,— думаємо ми, але підсвідомо вже знаємо, що не минеться, тільки посилиться. Така тривога — здоровий механізм психіки, який говорить про те, що час міняти своє життя. Але як міняти? І що робити? Авторка книжки звільнилася з високооплачуваної офісної роботи і присвятила цілий рік пошуку покликання: за 12 місяців змінила 12 професій. А ще знайшла 12 Героїв — людей, які не побоялися життєвих труднощів, залишили стару професію і взялися робити те, що припало їм до душі. У цій книзі вона розповідає про свій досвід, про покликання, яке таки знайшла, а також дає невеликий тренінг: як визначити, чи варто звільнятися, і як знайти свою місію навіть без настільки тривалої подорожі. «Переважно ми проводимо дні так, ніби нам дано 99 життів, – нагадують нам. – Розтрачуємо найдорожче – час. Не наважуємося вийти за межі звичної соціальної розмітки «будинок-офіс». Чекаємо п’ятниць. Сваримо понеділки. Робота не в радість. Необов’язкові заняття. Випадкові люди. Де в усьому цьому найважливіше – ми самі? Ми не розриваємо обридлих стосунків без «запасного варіанта». Не готові звільнитися без «запасного аеродрому». Боїмося ризикувати, не маючи гарантій. Але життя не дає гарантій — воно дарує можливості!».
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для Жіночий Світ
