Нещодавно один чоловік скаржився в інтернеті на дружину. Не можу, говорить, з нею більше спати, немає у мене бажання! Розлучаюся! Після пологів погладшала, і ось тепер цей жах. Я її брав, каже, 52 кілограми, а тепер вона 57 кілограмів важить, і моєму чоловічому єству не накажеш. Та й взагалі, я чоловік імпозантний, на мене і симпатичніші баби задивляються.
Відгуки, звичайно, були різні. Одні жінки говорили, що, мовляв, зрада це – ось так розлучатися через таку дрібницю. Інші зітхали: сама винна. Чоловіки теж приводили різні приклади на тему того, що за любов треба боротися, а не розпускати себе до слонячих 57 кілограмів.
А я, Морена Морана, ось що згадала. Згадала історію про Зінаїду Туснолобову, яка трапилася в роки війни, і зараз я розповім її вам.
Коли почалася війна, ця дівчина пішла на курси медсестер. У 1942-му потрапила на фронт. За 8 місяців винесла на собі 123 поранених бійця. В одному з боїв у лютому 1943-го її допомога була потрібна командиру. Тут поранило і її, перебило обидві ноги. До неї підійшов німець. Вдарив ногою в живіт, бив прикладом – по обличчю, голові. Але, на щастя, чомусь не вистрілив. Тому дівчина залишилася жива.
Сніг навколо пораненої дівчини був весь в крові. Сяк-так її вирізали з нього і відправили в госпіталь. Але там виявилося, що необхідно ампутувати і руки – гангрена. Так в 22 роки вона втратила на війні руки і ноги.
Нареченому своєму дівчина попросила медсестру написати такий лист. «Милий мій, дорогий Йосип! Прости мене за такий лист, але я не можу більше мовчати. Я повинна повідомити тобі тільки правду… Я постраждала на фронті. У мене немає рук і ніг. Я не хочу бути для тебе тягарем. Забудь мене. Прощай. Твоя Зіна».
А незабаром прийшла відповідь.
«Мила моя маленька! Рідна моя страдниця! Ніякі нещастя і біди не зможуть нас розлучити. Немає такого горя, ні таких мук, які б змусили забути тебе, моя кохана. І у радості, і у горі – ми завжди будемо разом. Я – твій колишній, твій Йосип… »
І дівчина піднялася духом. І навчилася знову ходити, писати, жити. І писала листи в газети обрубком руки, і виступала перед людьми. І просила: помстіться за мене. І в бій йшли танки, летіли літаки з написом: «За Зінаїду Туснолобову!»
А після війни вони одружилися. Жили, працювали, народили дітей. Чоловік не вважав свою Зіну дефективною, не помічав каліцтва. Просто любив. Просто жив. І діти народжувалися, мабуть, не від святого духа. І до інших дівчат, яких після війни було багато, одиноких, піти не хотілося. Можливо, тому, що любов бачить в людині головне і не бачить детталей… Тому що любить, і інвалідність не перешкода. А для того, хто не любить – і 5 кілограмів стануть критичною позначкою…
