Нещодавно прочитала роман Наріне Абгарян “З неба впали три яблука”.
Я до глибини душі була вражена історією чоловіка, котрий купив на базарі туфлі. Він хотів одразу їх одягнути, проте його дружина вперлася: не жартуй. Одягнеш на недільну службу.
Старий дуже образився, але дружина наполягала на різниці між святковою та буденною одежею.
Літня пара повернулась додому і поки на плиті грівся наваристий борщ, чоловік приліг відпочити і одразу помер. Жінка поховала його, але нові туфлі не взула. Навіщо – вони ж нові.
Покійник приходив до неї кожної ночі і дорікав у скупості. Довелося чекати на смерть дружини, щоб взути її в туфлі 45-го розміру.
Один знайомий з гіркотою згадував стару образу на бабусю. Ще в семирічному віці він приїхав в гості до неї на весняні канікули і попросив її відкрити яблучне варення. Однак, та не погодилася – вона заховала його на Зелені свята.
Хлопчик спершу просив бабусю, але потім розплакався і пішов додому по колії – він не мав за що купити квиток додому.
Бабуся два тижні не дожила до Трійці, а банку повидла вкрав один із сусідів – прихопив ще і вудочки, і банку для соління огірків.
У троюрідної тітки в комоді лежить класна картата спідниця, припасена на смерть.
– Вона вам подобається?
– Дуже.
– Так носіть її.
– Прийде час.
З властивим мені запалом намагаюся довести, що неможливо отримати задоволення від спідниці, прямуючи в ній на кладовище, а ось причепуритися за хлібом – чудова нагода.
Вона з розумінням посміхається і каже, що я ще зелена.
Мої батьки вже декілька років відмовляються їхати до санаторію. Хворіють, п’ють літрами нурофен, але пройти курс лікування і прийняти радонові ванни – їх ніяк не можна вмовити.
Тато мотивує це тим, що в країні йде війна і йому совісно займатися своїм здоров’ям, коли на сході гинуть люди.
Подруга іноді згадує горезвісну банку шпротів. Мама дістала її по якійсь мегапривабливій ціні і сховала на свято, не поглянувши на термін придатності.
А коли година “х” настала, і на тарілці вже лежав підрум’янений батон, намащений майонезом, скибочки маринованого огірка і гілочки свіжого кропу, шпроти виявилися зіпсованими.
Синдром відкладеного життя дуже зручний. У нього можна замотатися, як в кокон і виправдати свої страхи та лінь, або ж небажання діяти і приймати рішення.
Ось підростуть діти, настане літо, вечір п’ятниці, Великдень…
Краще з понеділка, з першого вересня, після відпустки або коли закінчиться війна.
З самого ранку ми чекаємо вечора. Увечері – новий ранок. Залишаємо на потім святкові скатертини, гарні слова, думки і мрії. Кращу роботу і кращий шматок.
Чекаємо слушної нагоди, відповідного моменту, першого місячного дня.
Відкладаємо молодість на старість, забуваючи, що життя – це те, що відбувається тільки зараз.
