Останніми роками, дивлячись на людське життя, кожен день мене мучило одне й те ж питання: чому люди чесні й добрі, а живуть бідно і нещасно; нечесні й недобрі, а живуть багато і щасливо. І це питання не давало мені спокою ні вдень, ні вночі. Я все шукала на нього відповідь, а знайти не могла. І ось якось я її (цю відповідь) побачила, яку дивним чином відобразила трава спориш. Ніколи не забуду, як я отримала це незвичайне послання, тому й вирішила поділитися ним.
Кожен тиждень я їздила в село до матері, а після виходила на дорогу, щоб їхати назад у місто. І ось восени 2013, десь аж наприкінці вересня, я поставила свою корзинку на траву, щоб не тримати у руках, поки чекатиму автобуса, і тут мій погляд впав на цю траву! Дивлюся, а то не просто якийсь там бур’ян, а спориш. Але який! Головне, що тоді (2013) ціле літо не було дощів, а рясні пройшли тільки у вересні! Вочевидь, вони розбудили спориш, у зв’язку з чим він набрав силу і буяв так, що я за все своє життя такого чуда не бачила, хоч спориш бачила завжди. А тут я побачила дивний його узор – картину, яку створила ця рослина. Рисунок був наступний.
Всередині галявинки, де я поставила корзинку, весь спориш зацвів білим цвітом, кожне стебельце піднялося на 10-12 см вгору, на ньому дуже багато віточок з білими квіточками і листочками цупкими та темно-зеленими, і якимись аж м’ясистими! Рослина просто буяє своєю красою! Дивлюся, а далі від цього буяння зовсім інша картина – і з кожним кроком ближче до дороги вона радикально змінюється.
На першому відгалуженні спориш уже у два рази менший, і стебельця уже не стоять, а лежать, листочки менші, не м’ясисті, і квіточки менші, їх набагато менше, і він уже не темно-зелений, а просто зелений, навіть у деяких місцях жовтуватий якийсь. А на другому відгалуженні – тому, що ближче до дороги – уже весь спориш майже не цвіте, стебельця лежать, і листочки тоненькі та пожовклі! А от той спориш, який прикриває собою усі ці попередні – він уже лежить майже на дорозі. І його доля дуже сумна: він не цвіте, не зеленіє, і навіть уже не жовтіє, він – чорний!
І ось тут мені прямо стукнуло у голову: так це ж і є та відповідь на моє питання, яке так багато років мене мучить. Ось хто, – думаю, – щасливий у цьому світі. Це той спориш, якому просто пощастило вирости там, де його ніхто не чіпає, де гарна земля, багато вологи, от, він і буяє. Другий же спориш, хоч він і жовтуватий, зате ще по ньому не їздять, він росте так собі, хоч і наближається до розтоптаного, але ще цвіте. А от споришу, що виріс якраз обабіч дороги, найбільше не пощастило, і дітися йому нікуди, бо таке доля дала йому місце: поряд з ним їздить транспорт, і не тільки поряд, а дуже часто просто по ньому, тільки голову підніме росточок, його раз і придавили, не убили до кінця, а зробили дуже боляче, щоб страждав! Тут як у пеклі, треба весь час страждати: і не убитий, і не живий!
Он, воно що! Цей узор, яку створив спориш, розкрив мені очі й на людську долю. Виявляється, вона залежить від самого початку і до самого кінця від одного – пощастило тобі чи ні у цьому житті. Комусь пощастило народитися в кращих умовах (кращій країні, кращому місті, хорошій родині); другому – в посередніх умовах; третьому – уже «близько до дороги», але він ще може якось жити. А от четвертому зовсім не пощастило, бо він прийшов в світ на тому місці, де буде завжди пекельна мука! Йому уже й до пекла не треба, оскільки таке життя тут, на землі, вже є пеклом, як колись справедливо про це писала відома теософ Олена Блаватська.
Автор Tana Istama
